персона
ПЕРСО́НА, и, ж.
1. уроч., заст., ірон. Особа, людина як окрема особистість.
Начальник тилів армії Кушкін не раз виявляв симпатію до скромної персони Сидорчука (Ю. Бедзик);
До Бреста збирався виїздити і Ян Замойський. Як персону світську, його не запрошували на собор (Іван Ле);
// Поважна, знатна особа.
Сказала раз свиня собі: – Ну, чим я не персона? (П. Тичина);
[Рая:] А що він за така персона? Чому його не зачіпати? (В. Собко).
2. Одна людина, їдець (за столом під час обіду, вечері і т. ін.).
Стіл був накритий на дев'ять персон (М. Коцюбинський);
Осторонь на столі стоїть на декілька персон непочата вечеря (С. Васильченко);
Давав [флорентієць] бенкети на півста персон (Л. Костенко).
(1) Ва́ша (твоя́) персо́на, заст., ірон. – ви, ти.
[Халява:] Даби персоні вашій догодити, Все мусимо найщирше учинити (М. Кропивницький);
– Та ми ж з персоною твоєю Троянський ввесь возили род (І. Котляревський);
(2) Персо́на ґра́та:
а) (дипл.) особа, кандидатура якої на посаду дипломатичного представника в якій-небудь державі схвалюється урядом цієї держави;
б) (заст.) взагалі особа, до якої ставляться прихильно.
Отець Аркадій був тоді на вершині свого життєвого розмаху, був “персоною ґрата” як для комісара поліції, так і для єпископа греко-католицької церкви (Ірина Вільде).
◇ (3) Вла́сною персо́ною – сам, особисто.
З'явився на порозі власною персоною Костя Степашко .. підтягнутий, сухолиций, в доброму гуморі (О. Гончар);
А той перший зліва – не хто інший, як мій батько власною персоною (з газ.).
Словник української мови (СУМ-20)