пика
ПИ́КА, и, ж.
1. зневажл. Потворне, бридке обличчя.
– Явдошка та Софійка зовсім дурепи. Ані посагу, ані краси. Мріють про старшин. І який старшина поласиться на такі пики (З. Тулуб);
Гарне мав обличчя зав, Нині – синю пику. Часто лика не в'язав І змінився з лику (А. Крижанівський);
// Обличчя людини, комусь неприємної, несимпатичної.
[Кость:] Терпіть не можу, коли в людини сяє пика, як великодній самовар (С. Васильченко);
“Пика – як не трісне”, подумала Ясногорська і, приховуючи роздратування, стримано запитала: – Що з вами? (О. Гончар).
2. розм. Обличчя людини, звичайно опасисте, свіже, рожеве і т. ін.
Первий [перший] запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий (П. Куліш);
З вікна кухні випнулась червона товста пика в білім ковпаці (В. Винниченко);
* Образно. Он клаптик, засіяний соняшниками. Аж кричать вони, повернувши свої усміхнені пики до сонця! (Г. Хоткевич).
Словник української мови (СУМ-20)