пика
ПИ́КА, и, ж.
1. зневажл. Потворне, бридке обличчя.
— Явдошка та Софійка зовсім дурепи. Ані посагу, ані краси. Мріють про старшин. І який старшина поласиться на такі пики (Тулуб, Людолови, І, 1957, 89);
// Обличчя людини, комусь неприємної, несимпатичної.
[Кость:] Терпіть не можу, коли в людини сяє пика, як великодній самовар (Вас., III, 1960, 151);
«Пика — як не трісне», подумала Ясногорська і, приховуючи роздратування, стримано запитала: — Що з вами? (Гончар, III, 1959, 195).
2. розм. Обличчя людини, звичайно опасисте, свіже, рожеве і т. ін.
Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий (П. Куліш, Вибр., 1969, 79);
*Образно. Он клаптик, засіяний соняшниками. Аж кричать вони, повернувши свої усміхнені пики до сонця! (Хотк., І, 1966, 79).
Словник української мови (СУМ-11)