побіліти
ПОБІЛІ́ТИ, і́ю, і́єш.
Док. до білі́ти 1.
Випав перший сніг, земля побіліла, неначе завилась білою габою (М. Коцюбинський);
Маковейчикові радісно і легко на серці, бо сонця так багато, що небо аж побіліло від нього (О. Гончар);
Його пілотка побіліла Від вітру, сонця та дощу (Л. Первомайський);
Христя то почервоніє, то побіліє, аж сльози їй на очі виступають (Панас Мирний);
Губи побіліли, немов ось-ось жінка мала зомліти (Ірина Вільде);
А Толя бачив, як у Федька навіть губи побіліли, а очі стали такі чудні, гострі, коли він вдивлявся в кригу (В. Винниченко);
// Стати сивим; посивіти.
У наймах коси побіліють, У наймах, сестри, й умрете! (Т. Шевченко);
Хай би побіліли її коси та залишились би очі ясними яснотою вірних! (О. Гончар);
Її волосся, здавалося, ще гірше побіліло, а вбрання зробилося ще більше чорне (Б. Лепкий);
Назустріч йому йшов чоловік з дуже знайомим обличчям. Круті, гострі вилиці, примружені сірі очі, міцно стиснуті уста, – тільки неначе більше стало сивого волосся на голові, а скроні і поготів побіліли (С. Скляренко).
Словник української мови (СУМ-20)