поважно
ПОВА́ЖНО, присл.
1. Статечно, не поспішаючи, неквапливо.
Поважно та тихо У раннюю пору На високу гору Сходилися полковники (Т. Шевченко);
У хаті .. зібралася близька й далека рідня: випроводжали в науку Юрка. З парубком поважно здоровкались статечні дядьки, оглядали його зі всіх боків (М. Стельмах);
// З гідністю, велично.
Всі засміялись, а Васюта сидів поважно й щипав свого білявого вусика (Б. Грінченко);
– Маю християнське ім'я – Філагрій, – сказав поважно Міщило, так і зови мене (П. Загребельний);
Тримався він поважно і навіть урочисто (В. Козаченко).
2. З повагою, шанобливо.
Поважно, з острахом, наче до першої сповіді, приступивсь Семен до граматки (М. Коцюбинський);
Вона взяла його за руку і, поважно та ласкаво дивлячись йому в очі, сказала: – Та ви не прийміть сего, чого доброго, собі за образу (Г. Хоткевич).
3. Серйозно.
– Мовчали б краще, колего, .. та не дратували пана Тиховича своїм легкодумством. Адже ви знаєте, як він поважно дивиться на свою місію... (М. Коцюбинський);
// Не на жарт; всерйоз.
[Аецій Панса:] Ти ж не бери всього вже так поважно, Руфін таку звичайку здавна має, що в нього жарт одягнений мов правда (Леся Українка).
Словник української мови (СУМ-20)