повинен
ПОВИ́НЕН, ПОВИ́ННИЙ, а, е.
1. пред., з інфін. Уживається як член складеного присудка в сполученні з допоміжним дієсловом “бути” або без нього.
2. тільки пови́нний, перев. Який вчинив що-небудь погане, провинився в чомусь; винний.
Оповість вона йому [ватажкові опришків] все – і от тоді віділлються Юрішкові усі криваві сльози і муки ні в чім не повинної дитини (Г. Хоткевич);
І щоб якось приховати свій переляк, вона зразу перейшла в атаку на ні в чому не повинного Широкова (В. Собко).
3. у знач. ім. пови́нна, ної, ж., розм. Визнання своєї вини, провини.
Він забарикадовується зсередини шафою, вони дають йому десять хвилин на одягання.., але оскільки він не виходить з повинною й через двадцять хвилин, то починається штурм (Ю. Андрухович).
4. кому, розм., рідко. Який має борг, винний кому-небудь щось.
Мені так соромно, що я повинен Вам так багато, а виплата йде так поволі... (М. Коцюбинський).
△ Я́вка з пови́нною див. я́вка.
◇ (1) З пови́нною, зі сл. іти́, прихо́дити і т. ін. – каятися перед ким-небудь у чомусь.
Мені довелось бачити, як з лісів виходили дорослі, патлаті люди, щоб іти з повинною до органів радянської влади (М. Рильський);
– Тим, хто прийде з повинною, – буде зменшено кару (І. Муратов).
Словник української мови (СУМ-20)