повік
ПОВІ́К, присл.
Завжди, постійно, вічно.
– Щасти ж вам, братове, у всьому повік (М. Старицький);
Живе, живе дух словенський, повік буде жити, Грім чи пекло – будь що буде, – не маєм тужити (П. Грабовський);
Хай наша рідна Україна В добрі і мирі прожива. В добрі і мирі... Мамо, мамо, Твої слова святі повік (Д. Павличко);
// Назавжди, на весь час.
Шепче хвиля: – Смілий вітре! Я була давно твоєю І зостануся повік (О. Олесь);
// До кінця віку людського, на протязі всього життя.
– Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде! (Марко Вовчок);
Отак і жило у хаті двоє ворогів, повік зв'язаних весільним вінцем (М. Стельмах);
// при дієсл. із запереч. не. Ніколи.
Здавалося, ще мить – і вчиниться така ганьба зрадництва й мерзоти, що її не змити вже нічим повік (О. Довженко).
Словник української мови (СУМ-20)