повік
ПОВІ́К, присл. Завжди, постійно, вічно.
— Щасти ж вам, братове, у всьому повік (Стар., Поет. тв., 1958, 210);
Живе, живе дух словенський, повік буде жити, Грім чи пекло — будь що буде, — не маєм тужити (Граб., І, 1959, 270);
Хай наша рідна Україна В добрі і мирі прожива. В добрі і мирі… Мамо, мамо, Твої слова святі повік (Павл., Бистрина, 1959, 17);
// Назавжди, на весь час.
Шепче хвиля: — Смілий вітре! Я була давно твоєю І зостануся повік (Олесь, Вибр., 1958, 47);
// До кінця віку людського, на протязі всього життя.
— Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде! (Вовчок, І, 1955, 205);
Отак і жило у хаті двоє ворогів, повік зв’язаних весільним вінцем (Стельмах, Хліб.., 1959, 497);
// при дієсл. із запереч. не. Ніколи.
Здавалося, ще мить — і вчиниться така ганьба зрадництва й мерзоти, що її не змити вже нічим повік (Довж., І, 1958, 205).
◊ Не забу́ти пові́к див. забува́ти.
Словник української мови (СУМ-11)