повіряти
ПОВІРЯ́ТИ, я́ю, я́єш і рідко ПОВІ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПОВІ́РИТИ, рю, риш, док., що і без дод.
1. Розповідати, звіряти кому-, чому-небудь щось потаємне, інтимне.
[Тетяна:] Другому б я цього і не сказала, а вас я не соромлюсь; так вже привикла вам свою я душу повірять! (І. Карпенко-Карий);
За те я тебе люблю, що тобі повіряю душу й чую, як б'ється серце твоє у відповідь на мою радість... (Г. Хоткевич);
Ти мене кличеш звечора й зрання, Ти мене кличеш пізньої ночі, Ти мене кличеш в ясне розсвітання, Думи мені повіряєш пророчі (Л. Забашта);
Колись чуття-пережиття повірювала я картинам (Уляна Кравченко).
2. Виявляючи довір'я, доручати, передавати кому-небудь когось, щось; довіряти.
Йому генерал від самісінького царя суму повіря казенну (Г. Квітка-Основ'яненко);
Кому казну повірю я? (І. Котляревський).
3. рідко. Довіряючи комусь, давати в борг.
Вона мене здавну [здавна] знає, мед-горілку повіряє (П. Чубинський);
– Гайда, братця! разом погуляємо... Може шинкар повірить, а може знайдеться добрий чоловік, почастує... (Панас Мирний).
4. рідко. Робити перевірку, перевіряти.
Той екзамен робив сам митрополит, повіряючи екзамен по всіх науках разом (І. Нечуй-Левицький).
Словник української мови (СУМ-20)