повіряти —
ПОВІРЯ́ТИ, я́ю, я́єш і рідко ПОВІ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПОВІ́РИТИ, рю, риш, док., що і без дод. 1. Розповідати, звіряти кому-, чому-небудь щось потаємне, інтимне.
Словник української мови у 20 томах
повіряти —
свою́ ду́шу повіря́ти кому. Розповідати, довіряти кому-небудь щось потаємне, інтимне. (Тетяна:) Як Тарас поїхав, .. здається — год минає! .. Другому б я цього і не сказала, а вас не соромлюсь; так вже привикла вам свою я душу повірять (І. Карпенко-Карий).
Фразеологічний словник української мови
повіряти —
ДОРУЧА́ТИ кому (виконання чогось), ПОКЛАДА́ТИ на кого, ПРИРУЧА́ТИ розм., ПОРУЧА́ТИ розм., ПРИПОРУЧА́ТИ заст.; ДОВІРЯ́ТИ, ПОВІРЯ́ТИ (ПОВІ́РЮВАТИ рідше) (особливо важливу роботу, обов'язки); ПОКИДА́ТИ, ПОЛИША́ТИ розм.
Словник синонімів української мови
повіряти —
ПОВІРЯ́ТИ, я́ю, я́єш і рідко ПОВІ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПОВІ́РИТИ, рю, риш, док., перех. 1. Розповідати, звіряти кому-, чому-небудь щось потаємне, інтимне.
Словник української мови в 11 томах
повіряти —
Повіря́ти, -ря́ю, -єш сов. в. повірити, -рю, -риш, гл. 1) Давать, дать въ долгъ. Вона мене здавну знає, мед-горілку повіряє. Чуб. V. 1033. Шинкарочко молода, повірь меду і вина. Чуб. V. 201. 2) Довѣрять, довѣрить. І наймичка у нас була хороша, а не повіряла (мати дітей) на неї. Г. Барв. 51.
Словник української мови Грінченка