погасати
ПОГАСА́ТИ¹, а́є, недок., ПОГА́СНУТИ, не; мин. ч. пога́с, ла, ло і пога́снув, нула, ло; док.
1. Переставати горіти або світити, світитися (про світло, вогонь і т. ін.); згасати.
Горіло світло, погасало, Погасло... (Т. Шевченко);
Огонь у печі потроху погасає, наче сам почина дрімати (Марко Вовчок);
Недогарок спалахнув, затріщав, впав у підсвічник і одразу погас (І. Нечуй-Левицький);
Світанням, коли нарешті погасли пожежі і люди розійшлися по домівках, становий, слідчий і стражники вдерлися до хати Левка Щербини (М. Стельмах);
// безос.
Пішов по масло, та й в печі погасло (Номис);
// Ставати невидимим (про небесні світила, промені і т. ін.).
Світить місяць серед неба – І той погасає; Вже корабель між скалами В морі потопає (С. Руданський);
В хмарах тьмяно блиска, Не погасаючи, зоря (Л. Первомайський);
Погас місяць, горить сонце. Гайдамаки встали (Т. Шевченко);
// Темніти, меркнути, тьмяніти (про барви або що-небудь освітлене); потьмарюватися.
Погасав рожевий світ. Смутком повійнуло над садами: стемніли, охмурніли (С. Васильченко);
Синій ліс в туманному серпанку В промінні сяє і не погаса (Я. Шпорта);
Погасне степ, побуріє, злиняє, осінь роздягне посадки (О. Гончар);
// Наближатися до кінця, закінчуватися (про день, вечір і т. ін.).
Поволі день погасав (І. Гончаренко);
Крізь верби сонечко сіяє І тихо гасне. День погас, І все почило (Т. Шевченко);
// перен. Втрачати блиск, жвавість, виразність (про очі, погляд).
Ставало дивно – як він доніс їх [очі] на змученім, ніби сухотнім обличчі, що не погасали й навіть не потьмаріли [потьмяніли], аж із пожовклої студентської картки в товариша на стіні крізь тюрми та заслання до оцих днів (А. Головко);
Високий стан осів, пряма спина зігнулася в дугу, а колись блискучі очі погасли-поблідли (Панас Мирний);
// перен. Втрачати натхнення, ставати до всього байдужим (про людину).
Тут уже й “студії” не помогли, я вже ні фальшу, ні правди не чула, я погасла (Леся Українка);
– Он як! То ти багатир тепер! – звеселів Яшко, але одразу й погас: – Так оце ти в дитбудинок і йдеш? (А. Головко).
2. перен. Втрачати силу вияву, слабнути; зникати, припинятися.
І темно, страшно, холодно ми [мені] стало, і жар любові в серці погасав (І. Франко);
Раптом уся Левкова злість погасла, неначе болотяний вогник (М. Стельмах);
// Затихати (про звуки).
Десь звучать ридання, десь звучать прокльони... Пісня завмирає, пісня погаса (М. Рильський).
3. перен. Втрачати сили, здоров'я (про людину); вмирати.
Вона вже погасала В тяжкій хворобі (М. Рильський);
– Не знатиме, сердешна, щастя і покою..; у горі, у сльозах, у журбі погасне [Галочка], як свічечка!.. (Г. Квітка-Основ'яненко).
ПОГАСА́ТИ², а́ю, а́єш, док., розм.
Гасати якийсь час.
Понудившись, погасавши кілька днів по навколишніх лісах, дядя Костя таки не витримав, .. і подався до міста (В. Козаченко).
Словник української мови (СУМ-20)