поговорити
ПОГОВОРИ́ТИ, ворю́, во́риш, док.
1. без прям. дод. З'ясувати що-небудь у розмові з кимсь; переговорити.
Коли б можна це зробити і Ви взяли б на себе труд поговорити в цій справі з дирекцією Спілки, я був би дуже вдячний Вам (М. Коцюбинський);
Окрилений дядьковим листом, Павло твердо вирішив, нарешті, рішуче поговорити з Людмилою (А. Головко);
// перен. Повестися з ким-небудь якимсь чином.
– В Німеччині революція! Тепер ми з окупантами поговоримо інакше (О. Довженко).
2. що і без прям. дод. Говорити якийсь час.
Таткові заграла [Юзя] мазура.., з мамою поговорила по-французьки (Леся Українка);
Вуйко Дорко поговорив іще кілька хвиль то з ріднею, то зі знайомими і пішов із панною Манею (О. Маковей);
Вони з Тесленком поговорили ще трохи про бойову операцію, покурили, і Артем звівся на ноги (А. Головко);
Всі четверо відійшли набік, щось поговорили між собою (Григорій Тютюнник);
Федора була .. мовчазна. Зате чоловік її любив поговорити (Л. Первомайський).
◇ (1) Поговори́ мені́ – уживається для вираження погрози.
Пріська щось промурмотіла, але зараз урвала, бо мати загрозила: – Ну, ну, поговори мені! (Леся Українка);
– Поговори мені, то договоришся! (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)