подихати
ПОДИХА́ТИ¹, а́є, недок.
1. без дод. Про повітря – віяти не дуже сильно або час від часу; повівати.
Тихо вітер подихає (І. Манжура);
Подихав теплий голубливий вітрець (Я. Качура);
Холод подиха [подихає] з долин (І. Франко).
2. чим, звичайно безос. Обдавати злегка або час від часу жаром, теплом, холодом, яким-небудь запахом і т. ін.
Стогне вітер, свище, Пеклом подихає (Микола Чернявський);
З моря подихало тихою прохолодою (Дніпрова Чайка);
Там, де я сидів, Із пирію ще, правда, подихало Гарячим денним духом (І. Вирган).
3. чим, перен. Бути сповненим, пройнятий чим-небудь, виражати щось.
Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи – все подихало молодою парубочою красою (І. Нечуй-Левицький).
ПОДИХА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., ПОДО́ХНУТИ, ну, неш; мин. ч. подо́х і подо́хнув, ла, ло; док., без дод., розм.
1. Умирати (про тварин, птахів, комах і т. ін.).
– Ой, не клюйте, гайворони, Чумацького трупу, Наклювавшись, подохнете Коло мене вкупі (Т. Шевченко);
Хазяйка .. все гримала дурно-дурнісінько. Здавалося їй, що .. корови поперепадалися. – А подохли були б вони!.. – думав хлопець і покірливо мовчав (А. Головко).
2. вульг. Помирати (про людей).
Водиться [Тадик] з контрабандистами, які викидають його із вагона в піщані бархани середньоазіатської пустелі. Там він подихає з спраги (Григорій Тютюнник);
– Зрештою, коли б навіть тепер подох [арештант] один-два, – можна було би поховати кінці в воду (Г. Хоткевич).
ПОДИ́ХАТИ, поди́хаю, поди́хаєш і поди́шу, поди́шеш, док.
1. чим і без дод. Дихати якийсь час.
Він вийшов зарані з дому, щоб трохи проходитись та подихать свіжим повітрям (І. Нечуй-Левицький);
Від лісництва сходилися сюди подихати м'яким зволоженим повітрям конторські працівники (І. Волошин).
2. без дод., розм. Жити якийсь час; прожити.
Її судили в Самборі. Дали їй п'ять літ, але ті, що бачили її на розправі, говорили, що з неї ледве тлінь була, певно, довго не подихає (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)