подихати

ПОДИХА́ТИ¹, а́є, недок.

1. без дод. Про повітря – віяти не дуже сильно або час від часу; повівати.

Тихо вітер подихає (І. Манжура);

Подихав теплий голубливий вітрець (Я. Качура);

Холод подиха [подихає] з долин (І. Франко).

2. чим, звичайно безос. Обдавати злегка або час від часу жаром, теплом, холодом, яким-небудь запахом і т. ін.

Стогне вітер, свище, Пеклом подихає (Микола Чернявський);

З моря подихало тихою прохолодою (Дніпрова Чайка);

Там, де я сидів, Із пирію ще, правда, подихало Гарячим денним духом (І. Вирган).

3. чим, перен. Бути сповненим, пройнятий чим-небудь, виражати щось.

Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи – все подихало молодою парубочою красою (І. Нечуй-Левицький).

ПОДИХА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., ПОДО́ХНУТИ, ну, неш; мин. ч. подо́х і подо́хнув, ла, ло; док., без дод., розм.

1. Умирати (про тварин, птахів, комах і т. ін.).

– Ой, не клюйте, гайворони, Чумацького трупу, Наклювавшись, подохнете Коло мене вкупі (Т. Шевченко);

Хазяйка .. все гримала дурно-дурнісінько. Здавалося їй, що .. корови поперепадалися. – А подохли були б вони!.. – думав хлопець і покірливо мовчав (А. Головко).

2. вульг. Помирати (про людей).

Водиться [Тадик] з контрабандистами, які викидають його із вагона в піщані бархани середньоазіатської пустелі. Там він подихає з спраги (Григорій Тютюнник);

– Зрештою, коли б навіть тепер подох [арештант] один-два, – можна було би поховати кінці в воду (Г. Хоткевич).

ПОДИ́ХАТИ, поди́хаю, поди́хаєш і поди́шу, поди́шеш, док.

1. чим і без дод. Дихати якийсь час.

Він вийшов зарані з дому, щоб трохи проходитись та подихать свіжим повітрям (І. Нечуй-Левицький);

Від лісництва сходилися сюди подихати м'яким зволоженим повітрям конторські працівники (І. Волошин).

2. без дод., розм. Жити якийсь час; прожити.

Її судили в Самборі. Дали їй п'ять літ, але ті, що бачили її на розправі, говорили, що з неї ледве тлінь була, певно, довго не подихає (І. Франко).