подихати

ПОДИ́ХАТИ, поди́хаю, поди́хаєш і поди́шу, поди́шеш, док.

1. Дихати якийсь час.

Він вийшов зарані з дому, щоб трохи проходитись та подихать свіжим повітрям (Н.-Лев., IV, 1956, 325);

Від лісництва сходилися сюди подихати м’яким зволоженим повітрям конторські працівники (Вол., Наддн. висоти, 1953, 64).

2. розм. Жити якийсь час; прожити.

Її судили в Самборі. Дали їй п’ять літ, але ті, що бачили її на розправі, говорили, що з неї ледве тлінь була, певно, довго не подихає (Фр., І, 1955, 269).

ПОДИХА́ТИ¹, а́є, недок.

1. Віяти не дуже сильно або час від часу; повівати.

Тихо вітер подихає (Манж., Тв., 1955, 212);

Подихав теплий голубливий вітрець (Кач., Вибр., 1947, 102);

Холод подиха [подихає] з долин (Фр., XII, 1953, 378).

2. чим, звичайно безос. Обдавати злегка або час від часу жаром, теплом, холодом, яким-небудь запахом і т. ін.

Стогне вітер, свище, Пеклом подихає (Черн., Поезії, 1959, 54);

З моря подихало тихою прохолодою (Дн. Чайка, Тв., 1960, 45);

Там, де я сидів, Із пирію ще, правда, подихало Гарячим денним духом (Вирган, В розп. літа, 1959, 239).

3. чим, перен. Бути сповненим чим-небудь, виражати щось.

Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — все подихало молодою парубочою красою (Н.-Лев., II, 1956, 264).

ПОДИХА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., ПОДО́ХНУТИ, ну, неш; мин. ч. подо́х і подо́хнув, ла, ло; док., розм. Умирати (про тварин, птахів, комах і т. ін.).

— Ой, не клюйте, гайворони, Чумацького трупу, Наклювавшись, подохнете Коло мене вкупі (Шевч., II, 1963, 148);

Хазяйка.. все гримала дурно-дурнісінько. Здавалося їй, що.. корови поперепадалися. — А подохли були б вони!.. — думав хлопець і покірливо мовчав (Головко, І, 1957, 137);

// вульг. Помирати (про людей).

Водиться [Тадик] з контрабандистами, які викидають його із вагона в піщані бархани середньоазіатської пустелі. Там він подихає з спраги (Тют., Вир, 1964, 417);

— Зрештою, коли б навіть тепер подох [арештант] один-два, — можна було би поховати кінці в воду (Хотк., І, 1966, 171).