подути
ПОДУ́ТИ, подму́, подме́ш і поду́ю, поду́єш; мин. ч. поду́в, дула́, ло́; мн. подули́; наказ. сп. подми́, подмі́м[о], подмі́ть; і розм. ПОДУ́НУТИ, ну, неш, док.
1. Почати дути (у 1 знач.); повіяти.
Сьогодні трохи душно – подув африканський вітер (М. Коцюбинський);
Але ось подунув холодний вітер від сходу (І. Франко);
Як вітер було подме, так не тільки стріха цапки ставала, а всенький “дім” метелиці витанцьовував (Остап Вишня);
// безос.
Теплим подуло в мене вітерком, Вкрилося листями древо кругом (Я. Щоголів).
2. Випустити з рота сильний струмінь повітря; дмухнути.
Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихенько подув, – товсто і хрипло загула дудка (Панас Мирний);
[Катря:] Почала я перегортати жар, подула на головешку (С. Васильченко);
– Де ж там той вітер? – А в роті. Подмеш ротом, от тобі й вітер, – пояснює Галя (І. Багмут);
Можна подуть – не в таку ще трубу! (С. Олійник).
3. Дути якийсь час.
Вилазь [вітрець] за возлісся, на гори високі, спустися в долини широкі й подми, повій на степи безкраї (Панас Мирний);
Погода .. стоїть мінлива, листопад місяць, – то вітер подме крижаний, то пролетить сніжок (Ю. Яновський);
На ранку подує [дитина] і плаче, – ніяк не спинить йому крові (В. Сосюра).
4. перен., розм., рідко. Дуже швидко побігти, помчати.
Ухопивши з собою .. Шеффеля, пудом подув [Герман] у Галичину (І. Франко).
◇ Ду́ти / поду́ти тічо́к (тічка́) див. ду́ти;
(1) Тичка́ поду́ти – помірятися силою з ким-небудь.
– Чи не схотілося тобі, козаче, тичка подуть? – спитав чоловік .. – Я тебе так подму, – гукнув січовик.., – що аж на тій могилі опинишся (О. Стороженко).
Словник української мови (СУМ-20)