покарати
ПОКАРА́ТИ, а́ю, а́єш, док., кого, що.
Накласти кару за який-небудь злочин, якусь провину і т. ін.
Недолю співаю козацького краю; Слухайте ж, щоб дітям потім розказать, Щоб і діти знали, внукам розказали, Як козаки шляхту тяжко покарали За те, що не вміла в добрі панувать (Т. Шевченко);
– Признавайся, хлопці, хто онуч не вміє намотувати, то зараз покажу. В поході за намуляну ногу неодмінно покарають (М. Трублаїні);
* Образно. Коли ж понуро обвисали потріскані крила [вітряків].., село розповзалося світ за очі, в ті краї, де безхліб'я не покарало землю і людей (М. Стельмах);
// Побити за якусь провину.
Аліна .. неодмінно хотіла покарати Волю власною рукою (Ю. Яновський);
Баба Христя, піднявши коромисло, урочисто наближалась до теляти з явним наміром суворо покарати злочинця (О. Донченко);
// Стратити, знищити, убити.
[Настя (витягає ніж з-за пояса):] Пошли мені, боже, силу цим ножем покарати моїх проклятих ворогів (І. Нечуй-Левицький);
[Гелена (оточена молодими вояками; раптом згорда):] Чоловіче! Ти справді хочеш покарать мене? (Леся Українка).
(1) Покара́ти на смерть – стратити, убити.
Словник української мови (СУМ-20)