поквап
ПО́КВАП, у, ч., діал.
Поспіх.
Референт у справах культури знав, що то за гамір: він був ознайомлений з наказами й інструкціями, а тому не виявляв найменшого поквапу, хоч його цікавило, як саме відбудеться ця акція, як це виконуватиметься (Б. Харчук).
(1) Без по́квапу – не поспішаючи.
І в добрі часи тут відчиняли без поквапу, доводилося дзвонити кілька разів, поки дочується глухувата баба Галя (П. Загребельний);
(2) З по́квапу – поспішаючи, з поспіхом.
– Ой, та як же не бігти, – з поквапу навіть не зачиняла Мокрина хати (П. Козланюк).
Словник української мови (СУМ-20)