покрикнути
ПОКРИ́КНУТИ, ну, неш, док.
1. Те саме, що кри́кнути.
– Піду, мамо, прогуляюся. – Іди, доню. – Сама її за ворота провела та тоді вже услід, схаменулась, покрикнула: – Не барись довго, Марусе! (Марко Вовчок);
// Голосно, збуджено вигукнути щось.
Згадав він її та аж покрикнув: – Нехай мене мир не знає, коли я зраджу тебе, моя горличко! (Марко Вовчок);
– Не дамося собакам [ворогам] живцем! – покрикнула громада (М. Старицький).
2. на кого і без дод. Крикнути на когось, примушуючи щось зробити.
І пострахаєш було і покрикнеш на його [Андрійка]... (Марко Вовчок);
– Ви повинні бути біля хворого чоловіка – це ваш обов'язок. Покиньте зразу сорочки та йдіть до його! – покрикнула з пересердям Дарочка (Л. Яновська).
Словник української мови (СУМ-20)