покута
ПОКУ́ТА, и, ж.
1. Визнання своєї провини, вияв жалю з приводу неї; каяття.
Нехай Рустем піде до батька, впаде йому в ноги і скаже: мій гріх, моя покута (М. Коцюбинський);
Вона прийме його і його покуту, але .. одна вона буде знати, що се їй коштує... (Г. Хоткевич);
Бідне щастя наймички [“Наймичка” Т. Г. Шевченка], і навіть її моління безсилі перед грішми, які значать більше в храмі божому, ніж її щира покута і любов змученого серця (з газ.).
2. Покарання за вчинений злочин, провину, поганий учинок і т. ін.
[Писар:] Тепер он яка тобі покута: візьмеш оцю бумагу і підеш з нею до всіх учителів (І. Карпенко-Карий);
* У порівн. Тліє цигарка в Іоганнових губах, – то спалахує вогником, то знову померкає, як і життя його – черстве, непоказне, немов якась страшна покута (П. Колесник).
3. іст. Церковне покарання за злочини або гріхи.
Коли би її взяли в Київ та посадили на покуту в монастир, та ще саме в жнива! (І. Нечуй-Левицький);
Свята церква поклала на діда покуту: він якийсь час мусив кожного, навіть найменшого, свята ходити на всі богослужби (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)