полювати
ПОЛЮВА́ТИ, ю́ю, ю́єш, недок., кого, що, без прям. дод.
1. Шукати і переслідувати диких звірів, птахів і риб з метою убити чи зловити їх.
Чуєш .. гук людський, топіт, біганину, а рушниці одно і знай – палять, гукають – ото Ратієв полює зайців у садку (Панас Мирний);
Напередодні кілька солдат і козаків полювали на диких свиней (З. Тулуб);
// Нападати на звірів, птахів, риб з метою добування поживи (про хижаків).
Звірі полювали один на одного, дрібнота рятувалася від хижаків (О. Донченко);
Під берегом, у тихій заводі, ударила хижа щука, полюючи за мальком (А. Шиян).
2. перен. Намагатися напасти на чий-небудь слід, виявляти місцеперебування когось; вистежувати.
– Нехай ваш Юрко десь ховається, а я побіжу до Григорка – вони [жандарми] і на Марка полюють (П. Козланюк).
3. перен., розм. Намагатися взяти під свій вплив, прагнути підкорити, обдурити і т. ін. кого-небудь.
– Хорт, що ним пани хотять [хочуть] нас, наче зайців тих, полювати! .. Он хто такий твій чоловік! – вигукували сусідки (Панас Мирний);
Всі інші почуття відступили перед страхом, що ця людина, яка її так жорстоко обдурила, полює тепер на її коханого сина (М. Руденко).
Словник української мови (СУМ-20)