попалити
ПОПАЛИ́ТИ, палю́, па́лиш, док., що.
1. Знищити вогнем багато чого-небудь, багатьох.
– Якщо ми все попалимо, вони зрозуміють, що тебе попередили про трус, і підозра впаде на Карла Івановича, (З. Тулуб);
В оселі озвалася сумовита чумацька пісня про солов'я, який звив гніздечко в лужку, вивів діток, а їх попалив безжалісний вогонь (М. Стельмах);
// перен. Обпоївши горілкою, призвести до важкого стану або до смерті багатьох.
– Людей опоїв [Чіпка], горілкою попалив... Каторжний! розбишака! (Панас Мирний).
2. Використати з метою опалення або освітлення що-небудь поступово.
Купив батько свічок; попалив їх син, як і у першу ніч (Г. Квітка-Основ'яненко);
Уже й хату розкидали [люди] І сволок з словами На угілля попалили!.. (Т. Шевченко);
– Та попалила [дерево на хату] взимку потроху, бо опалу не було, –сказала Олена (І. Нечуй-Левицький).
3. Знищити спекою або посухою (посіви, городину і т. ін.).
Спека попалила майже всю розсаду.
4. Пошкодити що-небудь чимсь гарячим або їдким.
Карпо Чумак з бригадирами, усе пояснивши, слідкував, щоб не переливали угноєння, не попалили корінь (В. Кучер);
// Викликати опіки на шкірі вогнем, чим-небудь гарячим або їдким, дією вітру, проміння і т. ін.
Помер його батько. На фабриці тріснула форма, оббризкало його кипуче залізо, попалило (Мирослав Ірчан);
– Тьотя казала, щоб я не ходив у самих трусиках, бо попалю спину (О. Іваненко);
– Сонце, сонце! Красне та ласкаве, ти до всіх привітне та ясне! Нащо ж ти промінням попалило в чистім полі князеві полки? (Н. Забіла);
// у сполуч. зі сл. смага. Викликати сухість і шершавість губ (про внутрішній жар, спрагу).
– У мене щось в горлі пересохло, смага губи попалила... (Панас Мирний).
5. Палити якийсь час люльку, цигарку і т. ін.
Антон підійшов до шофера попалити руського тютюну (С. Чорнобривець).
Словник української мови (СУМ-20)