посвітити
ПОСВІТИ́ТИ, свічу́, сві́тиш, док.
1. Світити, випромінювати світло якийсь час.
Світи [місяченьку] довше в чистім полі, Щоб нагулятись доволі. Поки відьми ще літають, Поки півні не співають, Посвіти нам... (Т. Шевченко);
Ой, місяцю, посвіти, світи якомога. Час на Київ нам іти: ми вже у порога (П. Тичина);
* Образно. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом... (Панас Мирний).
2. кому і без дод. Показуючи дорогу або допомагаючи в роботі тощо, спрямувати світло в потрібному напрямі.
Онися взяла свічку й посвітила на діл (І. Нечуй-Левицький);
[Гільда:] Тихше. Постривай. Хтось плаче тут... чи жінка... чи дитина. Здається, тут... Дай світло – посвіти (І. Кочерга);
– Посвіти мені, – він передав ліхтарика Духновичу (О. Гончар).
3. що. Засвітити ліхтарі, свічки і т. ін. у багатьох місцях.
Довго, довго у віконця Грициха сиділа; Потім встала, до образів Свічки посвітила (М. Петренко);
Музики розставили свої пюпітри, порозкладали ноти й посвітили ліхтарі (І. Нечуй-Левицький);
Вечеряли далі, аж доки не посвітили ламп (Ю. Яновський);
– Ньо, гніда! Недалеко вже! .. І в'їхали в село, тільки світло посвітили (А. Головко);
* Образно. Ніч зірки посвітила (П. Тичина).
4. чим, розм. Мимоволі оголити, зробити видною частину тіла, звичайно прикриту одягом.
[Галя (регоче):] О, Боже! От якби хто бачив [як впала Явдоха]! [Петро:] Що? посвітила чим-небудь? [Явдоха:] Петре! срамник! (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)