пособляти
ПОСОБЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПОСОБИ́ТИ, соблю́, со́биш; мн. посо́блять; док., розм.
Те саме, що допомага́ти.
Батько розсердився, став їй доводити, що вона повинна пособляти сім'ї, бо та сім'я годувала її малесенькою (Л. Яновська);
– Чуєш, Омеляне, не перший рік ми знаємо один одного. Не перший! Бувало, що ти мені пособляв, бувало, і я тобі рятунок приносив, бо одна погибель нам не триматися купи (М. Стельмах);
– Гаїнко! Поможи мені в хату... не хочу я тут... – Вона пособила йому встати, ввійти в хату, дійти до ліжка (Б. Грінченко);
Бажаючи вшанувати пам'ять поета так, як він того заробив, чернігівські українці вдаються до своїх петербурзьких земляків, просячи їх пособити в сій справі грішми (М. Коцюбинський);
Дівчата дружні були – дарма що шкоди всім нароблено, обіцяли пособить Орині (К. Гордієнко);
Васюта їздив раз у Чорновус, привіз ще ліків, та вони щось мало пособляли [хворому] (Б. Грінченко);
// безос.
– Поговорити з дівкою поговорю. Ну, а не пособить, силувати не буду, бо не присилую (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)