потайник
ПОТАЙНИ́К, а́, ч.
1. Підземний хід.
– Огню, діти! дьогтю, клоччя! Давайте гармати; В потайники пустіть огонь! (Т. Шевченко);
– Але як же ти прийшла? – Потайником (О. Довженко);
Потайник обладнали за всіма правилами: ходитимеш по ньому, возом проїдеш – не завалиться (В. Логвиненко).
2. Місце таємного зберігання чогось або перебування кого-небудь; схованка, криївка.
Марія з зітханням зачиняє задвижку чужої хатинки, дерев'яний ключ кладе в немудрий потайник біля призьби (М. Стельмах);
Сеспель пішов до казарми .. Його зігрівала думка про наступну трапезу – хліб в руках, вода в металевому бачку, дрібка солі на такий випадок зберігалася в глибокому потайнику (Ю. Збанацький);
* Образно. Чули те і тюремщики – і якісь лихі почуття закрадалися у потайники їх серця (Панас Мирний);
Созінов відчув хвилювання Дмитра, зрозумів, що той у найглибших потайниках своєї душі зберігає образ Марти (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)