приблуда
ПРИБЛУ́ДА, и, ч. і ж.
1. зневажл. Той, хто випадково опинився де-небудь, пристав до когось.
В тому господньому селі, На нашій славній Україні, – Не знаю, де вони взялись, – Приблуда князь. Була й княгиня (Т. Шевченко);
І звідки така напасть на неї? Притарабанився якийсь приблуда взимку з Варивоном до дівчат на колодку, сидів, мов сич, слова не промовив, а в душу її мов обома руками заліз (М. Стельмах);
// Зайшла, немісцева людина; захожий.
Слово “приблуда” було для нього найобразливішим словом. Байда не почував себе тут приблудою, він прийшов у це село з чесними намірами і, крім добра, нічого більше не бажав людям (Д. Бедзик);
// Людина, чужа якому-небудь середовищу.
– Нема потреби нам пхатися в ті панські-магнатські круги [кола], де ми довіку будемо приблудами та приймачами (І. Франко);
// Людина, що не має постійного місця проживання; бродяга.
– Вже знов оце приблудилась до села, приблудо, волоцюго! (І. Нечуй-Левицький);
– Ти знаєш, що ти – приблуда, волоцюга? Тільки од мене підеш, тебе зразу в тюрму запровадять (С. Васильченко);
– А там, на базарі, сам, бачив [Пампушка], вистави вишкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії (О. Ільченко);
Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида .. Ну, чому б тобі, приблудо, не заснути уночі, Не погріть старечі кості в димарі чи на печі? (В. Симоненко);
// Тварина, що прибилася до чужого стада, двору, дому і т. ін.
2. жарт. Про того, хто не може всидіти вдома, любить бродити.
Мати, остро позирнувши на Мирона, сказала..: – Іди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далі женився, а такі дурниці говорить (І. Франко);
Ніколи не держався [Тарас] хати, а тинявся десь по бур'янах, за що старша сестра Катерина прозвала його маленьким приблудою (П. Колесник).
Словник української мови (СУМ-20)