привчати
ПРИВЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРИВЧИ́ТИ, чу́, чи́ш, док., кого.
1. Змушувати звикати до кого-, чого-небудь, призвичаювати до чогось.
Зінько вмовлявся з нею так, що вона житиме в Грицьковій хаті, доглядатиме діти, до роботи їх привчатиме (Б. Грінченко);
Сина змалечку привчав [Плачинда], що в Яроша найкращий сад в селі і його треба не спускати з очей... (М. Стельмах);
А що малих дітей привчив [Тихін], так із усього села. Тільки що дасть Бог ранок, то усі до нього аж лопотять (Г. Квітка-Основ'яненко);
Хвороба привчила її до терплячості (М. Олійник);
Напівдикі степові коні не одразу скорялися людині, і потрібно було чимало фізичної сили, щоб їх впіймати, загнуздати й осідлати, а потім привчить носити на собі людину (З. Тулуб);
// Виробляти в кого-небудь навик до певної роботи, заняття і т. ін.
Хівря ж була таки чепурна: її мати привчали, щоб у хаті скрізь було чепко [чепурно] (Грицько Григоренко);
Кузьма привчає хлопця до ковальської справи (К. Гордієнко);
Хто терпляче, крок за кроком, привчає, муштрує, натаскує молодого гарячого пса, .. – справжній мисливець (М. Рильський).
2. діал. Навчати.
– Я вам пошлю вчителя. Той привчить вас ліпше нашої [української] мови, ніж я (О. Кобилянська).
Словник української мови (СУМ-20)