притакувати
ПРИТА́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРИТАКНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. Виражати згоду з ким-небудь, схвалення висловленої кимось думки (перев. словом “так” або яким-небудь жестами).
Говорив один тільки Глоба, водолаз лише притакував (В. Собко);
Гаврило Іванович слухав його уважно, кахикаючи та погладжуючи вусики і борідку, притакуючи головою та інколи придивляючись до виразу обличчя співрозмовника (Ю. Смолич);
– Та так! – притакнув Онуфрій, оглянувся і сів на землі, підібгавши під себе ноги (О. Кобилянська);
– Шкода талану, шкода таких незвичайних здібностей; усе те запропаститься, треба тому якось зарадити, – говорив один з учителів, і всі притакнули (С. Ковалів).
2. кому. Повністю підтримувати кого-небудь, беззастережно погоджуватися з кимось у всьому.
Радюк мав звичай прямо говорить правду й не притакувать нікому (І. Нечуй-Левицький);
Жінки не притакували майстрові, лиш за сиротами мовчки уступалися (Марко Черемшина).
3. Давати позитивну відповідь на яке-небудь запитання (перев. словами “так”, “еге” і т. ін.).
– Шевченкового “Кобзаря” ви таки прочитаєте, добре? .. – Добре, – притакнула, засоромлена і по-своєму задоволена [Олена] (Ірина Вільде);
– То ви вперше в нашому Богдані? – Оля притакнула (М. Томчаній).
Словник української мови (СУМ-20)