приточувати
ПРИТО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРИТОЧИ́ТИ, точу́, то́чиш, док., що.
1. Приєднувати, додавати що-небудь для збільшення чогось.
Ой чий же то двір?! Приточив би свій! Хорошая дівчинонька, Я ходив би к ній (з народної пісні);
Йому бажалося до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно та велике! (Панас Мирний);
// Подовжувати який-небудь предмет, приєднуючи щось до нього.
Ой гуць гуці! сорочечки куці; будем робити, щоб приточити (Номис);
// Пришивати що-небудь до чогось.
– Проворний, бігати вмієш?.. – запитав у Миколи хазяїн обмундирувальної майстерні. – Будеш приточувати вушка до чобіт... (з газ.).
2. Приладнувати, прикріплювати, підганяючи щось одне до одного.
Скажеш – не вернеш, напишеш – не зітреш, відрубаєш – не приточиш (прислів'я);
Треба дерево заготовити, принести, зв'язати кілька плотів, потім приточити їх, закріпити (А. Шиян).
3. перен. Говорити або писати щось на додаток до сказаного або написаного раніше, на підтвердження чого-небудь і т. ін.
Всі почали сміятися, як діти, приточуючи приклади того, як селяни дурили ляхів, ховаючи опришків (Г. Хоткевич);
Кожен поспішався щось додати, своє слово приточити і заразом на стіл поглядав, хотів побачити, що виходить на папері (Г. Коцюба);
– Це Матвій тобі казку розповів, – з серцем промовив Плачинда .. – Навряд, Якове Дорохтейовичу, не такий чоловік Матвій. А коли не ймете віри, підіть до нього, він слова не приточить (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)