прицмокувати
ПРИЦМО́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРИЦМО́КНУТИ, ну, неш, док., розм.
Утворювати характерний звук, що нагадує “ц”, перев. виражаючи якесь почуття (задоволення, здивування, захоплення, нерішучість тощо).
Микула почав розповідати свої пригоди. Дзерон тільки прицмокував з дива, а батько Микулів зітхав і хрестився (О. Маковей);
Юхим Барило вихоплює піджака, крутить його на всі боки, прицмокує язиком (В. Кучер);
Коли рудобородий дядько похитав головою і прицмокнув масними губами не від жалю до неї, а від того, що бачив у ній надто мало сили для роботи, вона, мов підкошена, впала на коліна (В. Речмедін);
Він наставив глибоку і чорну, мов корито, пригорщу і від радості, що зараз закурить, враз пожвавішав: притупував чобітьми, приахкував, прицмокував (Григорій Тютюнник);
// Голосно плямкати, п'ючи що-небудь або споживаючи їжу.
Чути було, як прицмокував Хведосій, тягнучи горілку з сулії (Л. Смілянський);
Баба сіла до столу, спритно вхопила сосиску, поклала її на скибку хліба і почала їсти, прицмокуючи язиком (В. Собко);
Їжачок жадібно почав пити молоко, ще й прицмокував (О. Копиленко).
Словник української мови (СУМ-20)