пробубоніти
ПРОБУБОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, док.
1. що і без прям. дод. Невиразно, нерозбірливо промовити що-небудь; пробурмотіти.
– Одчепись, Охріме, не займай мене! – пробубонів спросоння Струк (Б. Грінченко);
Враз розм'як Казанок, ніби осів, як опара в діжі, – щось невиразне пробубонів (Є. Кротевич);
// безос.
– Перегін пустий! – Неув'язка вийшла .. Буде заплачено, – пробубоніло з будки (О. Гончар);
// Монотонно, неголосно прочитати що-небудь.
Помічник капітана витягнув книжечку і пробубонів коротку молитву (Мирослав Ірчан).
2. Почутися, долинути (про голос).
Про що саме говорили Осокін з Надею, не було чути. Пробубонів його голос, потім долинув короткий сміх (Д. Ткач).
Словник української мови (СУМ-20)