проговорюватися
ПРОГОВО́РЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., ПРОГОВОРИ́ТИСЯ, ворю́ся, во́ришся, док.
1. Ненароком, мимоволі виказувати те, чого не слід було розголошувати.
– Хто ж о війні проговориться, Або кому війна присниться, Тому дам чортзна-що робить (І. Котляревський);
[Кукса (до Антона):] Гляди ж, не проговорись сусідові Дранкові... То я хочу її [Оксану] переманити до себе у найми (М. Кропивницький);
В душі він здогадувався про таємний задум дівчини. Адже це їй він необачно проговорився вчора, що тугенько посувається в нього алгебра (Д. Бедзик).
2. розм., рідко. Те саме, що загово́рюватися 2.
– Не дуже лишень потріпуйте село, коли любите сільську поведенцію, Павле Антоновичу! говоріть, та не проговорюйтесь! – сказала панія Висока (І. Нечуй-Левицький).
3. тільки док., розм. Промовити, сказати що-небудь після тривалої мовчанки; несподівано прохопитися словом, фразою.
Часом як допече її журба, то вона й проговориться (Г. Квітка-Основ'яненко);
Захар, тоді ж почувши, що в районі оголошено прийом робітників на шахти в Донбас, на нові заводи, не то жартома, не то напівсерйозно проговорився: “Ото б піти, спеціальність!” (Іван Ле);
// Вимовитися, прозвучати (про слова).
Людина? Тут? Де лише скелі і дикий звір? Де проговорилися колись якісь слова – і з того часу ніякий звук не колихав цього повітря? (Г. Хоткевич).
4. тільки недок. Пас. до прогово́рювати 1.
Словник української мови (СУМ-20)