проза
ПРО́ЗА, и, ж.
1. Мовлення, не організоване ритмічно, не віршоване.
Перші спроби писати – віршем і прозою відносяться ще до тих часів, коли Франко був у гімназії (М. Коцюбинський);
Вони зійшлися: тьма і промінь, Пісні і проза, лід і пломінь Ховають більше схожих рис (М. Рильський, пер. з тв. О. Пушкіна);
Художня словесна творчість має дві основні форми організації мови – вірші і прозу (з наук. літ.).
2. Літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою; протилежне поезія.
“Зоря” має чимало моїх віршів і дещо з прози, але нічого не друкує, хоч і назад не завертає (Леся Українка);
Уже перша збірка “Лірики” .. принесла йому і славу, й гроші. Але не цурався [Павло] і прози. Щороку – та й повість чи навіть роман із сільського життя (А. Головко).
3. часто у сполуч. зі сл. життя, життєвий, перен. Одноманітність, буденність; повсякденність.
Прошумів з'їзд і свята – і ми лишилися при прозі. А проза дуже нудна і чорна (М. Коцюбинський);
Жінки якось краще вміють консервувати поезію свого почуття серед життьової прози, ніж чоловіки (Леся Українка);
Пройшла гроза – і знову літня проза: Парує степ, і оживає ліс, І горобці, неначе з-за куліс, Упали табуном на просо (В. Симоненко);
З п'єсами Карпенка-Карого на сцену українського реалістичного театру прийшла проза життя (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)