прозиватися
ПРОЗИВА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., рідко ПРОЗВА́ТИСЯ, ву́ся, ве́шся, док.
1. Діставати прізвисько.
В славнім городі Глупо́ві Жив муж грубий і учений, Звавсь Сидірко Шаранець, Прозивався оглашенний (І. Франко);
// розм. Мати, носити якусь назву, ім'я і т. ін.
Вчиття скінчилось, але в голові Семеновій усе лунали чудні слова, яких він не розумів. Навіть уночі приснились йому ті карлючки, хрестики, бублики, що прозиваються літерами (М. Коцюбинський);
– Нам однаково, хто ви та як прозиваєтесь. А коли наймете, то, звичайно, повинні й годувати, і гроші платити (Л. Яновська);
На мить відірвавшись від трубки, спитав [Наполеон] ад'ютанта, як прозивається місцевість (П. Кочура);
Дивляться на неї [кручу] дівчата да й питаються в старого Гриви, чого вона прозвалась Туровою (П. Куліш).
2. тільки недок., розм., рідко. Називати кого-небудь образливими словами.
– Ніхто мене не зачіпає, ніхто .. не прозивається (І. Нечуй-Левицький);
– У Пилипа-курогриза голова порожня й лиса! А він .. і не думав сердитись. Ішов собі спокійно, навіть усміхався їй, наче вона й не прозивалась (Є. Гуцало).
3. тільки недок. Пас. до прозива́ти.
Словник української мови (СУМ-20)