проквиляти
ПРОКВИЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПРОКВИЛИ́ТИ, лю́, ли́ш, док.
1. Жалібно стогнати, стиха плакати;
// перен. Видавати жалібну мелодію (про музичний інструмент).
2. Жалібно кричати (перев. про птахів).
Лиш сонце сипало промінням ясним, І каня десь в лазурі проквиляла, Та шакал вив в пустині (І. Франко);
Де ж те листя зелене, Де ж товариш той у мене? Тільки птиця проквиляє на могилі в ковилі (А. Малишко);
[Байда й Панас:] Полинь ти, соколе ясний, .. Та на Вкраїну; Перед ворітьми в батька-матері Сядь, упади. Жалібно проквили (І. Нечуй-Левицький);
У високості проквилив самотній сокіл (О. Ільченко);
// Говорити протяжно, із стогоном; жалібно звертатися до когось.
До воріт Єлиця наближає, Проквиляє тужно білим горлом: “Одчиніть мені ворота, мамо!” (Л. Первомайський).
Словник української мови (СУМ-20)