проклинати
ПРОКЛИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОКЛЯСТИ́, прокляну́, прокляне́ш і рідко проклену́, проклене́ш, док., кого, що.
1. Піддавати прокляттю (у 1 знач.) кого-небудь.
– Проклинаю тебе, сину, – застогнав дід, – проклинаю на сім і на тім світі (О. Стороженко);
– Проклинаю тебе, – закричав Панас в агонії, – проклинаю моєю останньою хвилиною! (Ю. Яновський);
Люди говорили, ніби її прокляв батько, прокляла мати, прокляв увесь рід (І. Нечуй-Левицький);
– Няньо сказав, коли не прийдеш додому, не підкоришся його волі, то він тебе прокляне! Ти більше не його дитина! (М. Томчаній).
2. Клясти, лаяти, осипати прокльонами кого-, що-небудь, виражаючи різкий осуд, відчай, обурення, ненависть і т. ін.
Наймичка невсипуща Щовечір, небога, свою долю проклинає (Т. Шевченко);
Устина побивається за чоловіком і проклинає промисловця, що відібрав у неї господаря (С. Чорнобривець);
Отак поспорять [люди], покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть тодішні порядки, та й розійдуться (Панас Мирний);
Вирве старий Тарас сиве пасмо з своєї чуприни і прокляне і день, і годину, коли народив на ганьбу собі такого сина (О. Довженко).
3. тільки док. Клясти якийсь час.
Цілу ніч проплакала та прокляла Марина Карповна свого чоловіка (Панас Мирний).
◇ (1) Проклина́ти слід кого, чий – проклинати кого-небудь.
Щовечора Василина проклинала слід Ястшембського й щовечора виходила вона на греблю виглядати його (І. Нечуй-Левицький).
Словник української мови (СУМ-20)