Словник української мови у 20 томах

прокляття

ПРОКЛЯ́ТТЯ, я, с.

1. Різке засудження кого-небудь, що часто свідчить про безповоротний розрив з ним і супроводжується зловісним побажанням, пророцтвом.

[Василь:] Ні, не хочу я тебе проклинать! Що ж з того прокляття? (М. Кропивницький);

Я руку подаю земній сім'ї єдиній... А тим, хто пазурі на світ простяг звірині, Хто, в кров обагрений, по кров нову іде, Свинцем розтопленим прокляття хай паде! (М. Рильський);

Багато разів я сварився з батьком, висловлював йому бажання залишити службу і вступити на сцену, але батько загрожував мені прокляттям (з мемуарної літ.);

// Засудження, супроводжуване відлученням від церкви.

Раптом вона згадала про прокляття, і страх відбився на її обличчі. – Та плював я на його анафему, – заспокоював Мічурін дружину. – Плював я на нього з усім його синклітом (О. Довженко).

2. Прояв різкого осуду кого-, чого-небудь, великого обурення кимсь, чимсь, ненависті до когось, чогось і т. ін.

Не візьме [юнак] більш рушниці в руки. Страшного списа не вживе... Прокляття шле, безсилий з муки, На панування світове (П. Грабовський);

Дьяконов чує всі ці прокльони, адресовані тому, хто був його кумиром, і вже й сам не знаходить у своєму спустошеному серці нічого, крім тупого відчаю, зневіри у всьому й прокляття (О. Гончар);

// Лайливий вислів, яким виражають такі почуття.

Усі старалися серед натовпу зробити собі якнайбільше місця, незважаючи, що друзі душилися, попихаючи один одного з прокляттям на устах (Н. Кобринська);

Батий з пагорка стежив за наступом, кусав губи, розгнівано шепотів прокляття (А. Хижняк).

3. у знач. виг. Уживається для вираження великого невдоволення, сильного обурення, досади, відчаю і т. ін.

[Марусяк:] Прокляття! Жінко! Не муч мене! Кажи: нам гро́зить щось? (І. Франко);

[Сторчак:] Мар'яно! Повернись! .. Прокляття. Не прощу, Яшко! (М. Зарудний).

4. Те, що обтяжує, мучить, робить нещасним когось, завдає лиха, горя тощо.

Таке лежить прокляття на мені, Що мушу тугу словом зустрічати (Леся Українка);

Народ ніколи не відривав щастя від праці, навіть тоді, коли праця була для нього прокляттям (з наук. літ.).

Сла́ти прокльо́ни (прокля́ття) див. сла́ти¹.

◇ (1) Прокля́ття (проклі́н) кро́ві, заст. – прокляття, яке тяжіє над нащадками за вчинки їхніх предків.

[Елеазар:] Ви не кленете. Я прощаю, браття, вам всі слова. А все ж проклятий я страшним прокльоном крові (Леся Українка).

Словник української мови (СУМ-20)

Значення в інших словниках

  1. прокляття — (той, кому висловлюють злі побажання) клятьба, проклін, церк. (відлучення від церкви) анафема.  Словник синонімів Полюги
  2. прокляття — прокля́ття іменник середнього роду  Орфографічний словник української мови
  3. прокляття — Проклін; (Церкви) анатема; ПРВ. МН. прокльони, клятьба, кляття; (на кому) обов'язок; (!) ПРОКЛЯТТЯ!, грім би мене <�тебе, Вас> побив!  Словник синонімів Караванського
  4. прокляття — -я, с. 1》 Різке засудження кого-небудь, що часто свідчить про безповоротний розрив із ним та супроводжується зловісним побажанням, пророцтвом. || Засудження, супроводжуване відлученням від церкви.  Великий тлумачний словник сучасної мови
  5. прокляття — ЛА́ЙКА (образливе, принизливе слово), СВА́РКА, ПРОКЛІ́Н (ПРОКЛЬО́Н рідше), ПРОКЛЯ́ТТЯ (з лиховісним побажанням); МАТЮ́К розм. (звич. з образливим ужитком слова "мати"). Саламур — зовсім не лайка, нічого в цьому образливого не бачу (О.  Словник синонімів української мови
  6. прокляття — Прокля́ття, -ття, -ттю, -ттям, у -кля́тті; -кля́ття, -кля́ть і -кля́ттів  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
  7. прокляття — ПРОКЛЯ́ТТЯ, я, с. 1. Різке засудження кого-небудь, що часто свідчить про безповоротний розрив з ним і супроводжується зловісним побажанням, пророцтвом. [Василь:] Ні, не хочу я тебе проклинать! Що ж з того прокляття? (Кроп.  Словник української мови в 11 томах
  8. прокляття — Прокля́ття, -тя с. Проклятіе. К. Псал. 88. Байде мені латинське прокляття! К. ПС. 52. Нехай ляже прокляття на йому. Левиц. І. 527.  Словник української мови Грінченка