прокляття
ПРОКЛЯ́ТТЯ, я, с.
1. Різке засудження кого-небудь, що часто свідчить про безповоротний розрив з ним і супроводжується зловісним побажанням, пророцтвом.
[Василь:] Ні, не хочу я тебе проклинать! Що ж з того прокляття? (М. Кропивницький);
Я руку подаю земній сім'ї єдиній... А тим, хто пазурі на світ простяг звірині, Хто, в кров обагрений, по кров нову іде, Свинцем розтопленим прокляття хай паде! (М. Рильський);
Багато разів я сварився з батьком, висловлював йому бажання залишити службу і вступити на сцену, але батько загрожував мені прокляттям (з мемуарної літ.);
// Засудження, супроводжуване відлученням від церкви.
Раптом вона згадала про прокляття, і страх відбився на її обличчі. – Та плював я на його анафему, – заспокоював Мічурін дружину. – Плював я на нього з усім його синклітом (О. Довженко).
2. Прояв різкого осуду кого-, чого-небудь, великого обурення кимсь, чимсь, ненависті до когось, чогось і т. ін.
Не візьме [юнак] більш рушниці в руки. Страшного списа не вживе... Прокляття шле, безсилий з муки, На панування світове (П. Грабовський);
Дьяконов чує всі ці прокльони, адресовані тому, хто був його кумиром, і вже й сам не знаходить у своєму спустошеному серці нічого, крім тупого відчаю, зневіри у всьому й прокляття (О. Гончар);
// Лайливий вислів, яким виражають такі почуття.
Усі старалися серед натовпу зробити собі якнайбільше місця, незважаючи, що друзі душилися, попихаючи один одного з прокляттям на устах (Н. Кобринська);
Батий з пагорка стежив за наступом, кусав губи, розгнівано шепотів прокляття (А. Хижняк).
3. у знач. виг. Уживається для вираження великого невдоволення, сильного обурення, досади, відчаю і т. ін.
[Марусяк:] Прокляття! Жінко! Не муч мене! Кажи: нам гро́зить щось? (І. Франко);
[Сторчак:] Мар'яно! Повернись! .. Прокляття. Не прощу, Яшко! (М. Зарудний).
4. Те, що обтяжує, мучить, робить нещасним когось, завдає лиха, горя тощо.
Таке лежить прокляття на мені, Що мушу тугу словом зустрічати (Леся Українка);
Народ ніколи не відривав щастя від праці, навіть тоді, коли праця була для нього прокляттям (з наук. літ.).
Сла́ти прокльо́ни (прокля́ття) див. сла́ти¹.
◇ (1) Прокля́ття (проклі́н) кро́ві, заст. – прокляття, яке тяжіє над нащадками за вчинки їхніх предків.
[Елеазар:] Ви не кленете. Я прощаю, браття, вам всі слова. А все ж проклятий я страшним прокльоном крові (Леся Українка).
Словник української мови (СУМ-20)