простогнати
ПРОСТОГНА́ТИ, стогну́, сто́гнеш, док.
1. Док. до стогна́ти 1.
Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл (Панас Мирний);
[Ілія] говорив розпучливим голосом і, неначеб не було нікого в хаті, кинувся, як перше, на лаву і, заривши лице в старий киптар, .. простогнав із цілої груді (О. Кобилянська);
Раптом простогнав Василь Максимович – тим довгим, здавленим стогоном, коли сниться щось жахливе (Ю. Шовкопляс).
2. що і без прям. дод. Сказати, вимовити із стогоном.
– Доле моя, щастя моє! – неначе простогнав Микола, вхопивши Несмидору в обнімок і сам залився сльозами, як мала дитина (І. Нечуй-Левицький);
– Галю, так в чім же діло? – простогнав я (Леся Українка);
Відповідь була незрозумілою. Невідомий щось прохарчав чи простогнав (Д. Ткач).
3. Стогнати якийсь час.
– Он учора, як сова та, як сич, цілу ніч простогнала [Загнибідиха] та проголосила (Панас Мирний);
Три дні старий ще в ранах простогнав, На хвилю не проснувшись із нетями (І. Франко);
Цілу ніч простогнав [Онисько] від побоїв (І. Цюпа).
Словник української мови (СУМ-20)