пуга
ПУГА́, и́, ж., діал.
Пугач.
Пуга десь у лісі сумно голосить (Ю. Федькович).
ПУ́ГА, и, ж.
Те саме, що баті́г.
Милого друга мила й пуга (Номис);
Ти змалку так любив мене, як пугу пес (Є. Гребінка);
Грицько нову мазницю почепив, пугу сплів з новим ремінцем, пужално з береста вирізав (Ганна Барвінок);
Чути було, як гукали і ляскали пугою пастухи (О. Донченко);
– Одне пора тобі, Дмитре, зрозуміти, що пугою обуха не пересічеш! (П. Автомонов);
Абелева одежа порвана на лахи, одна нога боса, а крізь діркуна спині видно на плечах криваві смуги від пуги (Н. Королева);
* У порівн. Те “бий” опекло тіло, як пуга, підняло ноги і погнало без тями вперед (М. Коцюбинський);
Ніколи ще серце його не билось так гостро; мов пугою різонула його думка, що він матір свою викинув (В. Підмогильний).
Словник української мови (СУМ-20)