пігнати
ПІГНА́ТИ, пожену́, пожене́ш, док., діал.
1. кого, що. Погнати.
– Чому вони його до школи не давали? – подумав собі Гриць і пігнав гуси на толоку (І. Франко);
Один присяжний лишився при худобі, а другий пігнав Петра наперед себе (Л. Мартович);
// Загнати.
На те працював [Івоніка] ціле своє життя, гріб, згортав кожду грудочку землі, на те, щоб відтак один другого пігнав у ту землю (О. Кобилянська).
2. Погнатися.
Демко не сказав нічого, але схилився і, мов лис, пігнав межею за Петріями (І. Франко);
Сиві, чорні хмари збилися в густі клуби .. Заздрів то збиточний вітер, пігнав за ними легким посвистом (Н. Кобринська);
// Швидко піти або побігти.
Все [військо] гуртом пігнало до керниці (О. Кобилянська);
Довго Яким решетився, кричав, аж охрип. Замітив укінці, що ніхто його не слухає, пігнав додому (С. Ковалів).
Словник української мови (СУМ-20)