пігнати
ПІГНА́ТИ, пожену́, пожене́ш, док., діал.
1. перех. Погнати.
— Чому вони його до школи не давали? — подумав собі Гриць і пігнав гуси на толоку (Фр., II, 1950, 61);
Один присяжний лишився при худобі, а другий пігнав Петра наперед себе (Март., Тв., 1954, 177);
// Загнати.
На те працював [Івоніка] ціле своє життя, гріб, згортав кожду грудочку землі, на те, щоб відтак один другого пігнав у ту землю (Коб., II, 1956, 200).
2. неперех. Погнатися.
Демко не сказав нічого, але схилився і, мов лис, пігнав межею за Петріями (Фр., V, 1951, 45);
Сиві, чорні хмари збилися в густі клуби.. Заздрів то збиточний вітер, пігнав за ними легким посвистом і розбивав на кусні чорні боввани (Кобр., Вибр., 1954, 164);
// Швидко піти або побігти.
Все [військо] гуртом пігнало до керниці (Коб., II, 1956, 150);
Довго Яким решетився, кричав, аж охрип. Замітив укінці, що ніхто його не слухає, пігнав додому (Ков., Тв., 1958, 77).
Словник української мови (СУМ-11)