п'яніти
П'ЯНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
Ставати п'яним.
[Круста (п'яніючи):] Ось тепер, після самогону, можна й вина, можна й пива спробувати. Пробували і п'яніли ще дужче (А. Шиян);
// перен. Приходити у стан, схожий на сп'яніння.
Народ п'янів од запаху крові, хрипіння смерті, порохового диму (М. Коцюбинський);
Щось страшне почалося... Мов дикі звірі, що від крові п'яніють і гублять розум, кинулося коліно Левіїно на братів своїх (Г. Хоткевич);
Навесні свіжа рілля має свій чудодійний запах, від якого селянин п'яніє (М. Томчаній);
// перен. Збуджуватися, відчувати піднесеність, захоплення.
Мотря впивалася запахом квіток серед зими і п'яніла від гетьманських слів (Б. Лепкий);
Людина, як раніш, од власних сил п'яніє; Нестримна, як була у давню давнину (М. Зеров);
Я п'янів, п'янів від радості, від холодного спокою (М. Івченко);
П'яніли дівчата, на нього поглянувши, хоч він і не дивився на них (О. Ільченко);
– Видовища! Видовища! – Гримить невдоволена юрба, п'яніючи від екстазу чекання (О. Бердник).
Словник української мови (СУМ-20)