речитатив
РЕЧИТАТИ́В, у, ч., муз.
1. Форма вокально-музичного твору, яка інтонаційно та ритмічно наближається до декламації; наспівне декламування.
В опері [“Різдвяна ніч”] занадто багато речитативу (з наук. літ.);
Речитатив супроводять здебільшого довгі або короткі акорди, а часом і виразні, відповідно ритмізовані фрази та мотиви в оркестрі (з навч. літ.);
// Промовляння співучим голосом, наспівним декламуванням.
В глибині [майдану], біля мечеті, сиділи сліпі турецькі старці і тягнули речитатив легенди про Едіге, великого героя (З. Тулуб);
Починається молебень. Урочисті речитативи молитв раз у раз порушуються сухим клацанням фотографічних затворів (О. Гончар).
2. у знач. присл. речитати́вом. Наспівно, протяжно.
– Чумаче, чумаче, чого зажурився, чи воли пристали, чи з дороги збився? – речитативом ревів пан Лятошенко (М. Стельмах);
Сивоусий поляк Згурський хрипло проказував речитативом: – Сердитий вітер завива... (Н. Рибак);
В машині затишно, дуже весело од молодого, співучого голосу товариша Сави. Він декламує речитативом, наслідуючи манеру та вимову гуцулів-верховинців (Т. Масенко).
Словник української мови (СУМ-20)