рипіти
РИПІ́ТИ, плю́, пи́ш; мн. рипля́ть; недок.
1. Видавати рип (див. рип¹).
Надворі тихо, холодно; мороз скаженів..; під ногами рипів сніг... (Панас Мирний);
Рипіла десь неприбита дошка, гримотіла зірвана бляха на покрівлі (Іван Ле);
Рипіли полози в санях, іржали коні на господарстві, у кузні видзвонювали молотками ковалі (В. Кучер);
Уляна іде. Її черевики риплять, вона скидає їх і йде босоніж (С. Голованівський);
// чим. Створювати рип.
Черниш устав із-за столу і, риплячи чобітьми, замислений, пройшовся по хаті (О. Гончар);
Після цього сновидіння Тадик робиться кволим. Тюремні дружки не пізнають свого капітана. Він не втручається в життя камери і вночі не рипить зубами, а тихо стогне (Григорій Тютюнник).
2. розм. Говорити різким, неприємним голосом.
[Казидорога:] Сказилася війтиха, чи що? Чого вона рипить? (І. Франко);
// Різко звучати.
Троїста музика гра, що є духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали (Г. Квітка-Основ'яненко);
Хтось горлає пісню і безперестану рипіла гармонь (П. Панч).
3. розм. Хрипіти (про легені).
– Ми всі сміялись, сміху був повен луг, я устав з трави, щоб посміятися, і відчув, що мене коле колька, легені ніби риплять під ребрами, і сміху в мене не вийшло (Ю. Яновський);
// безос.
Я зовсім і виду не маю дуже слабкої людини .. і кашляю в тій же мірі (тільки що часом рипить у грудях та дуже рідко показується кров) (Леся Українка).
Словник української мови (СУМ-20)