ричати
РИЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.
1. Видавати протяжні загрозливі звуки низького тону, що нагадують звук “р-р-р” (про тварин).
Серед ночі лев страшно ричав (П. Грабовський);
– Сказано ж: як на ведмедя мала галузка спаде, то ричить, а як велика, то мовчить (О. Гуреїв);
Зотич, повернувши коня мордою до колони, скривився, почувши, як ричить Хлястик (Григорій Тютюнник);
// Видавати протяжні звуки від болю, злості і т. ін. (про людей).
Вони [Раду і Маріца] налітали одно на одного, бились грудьми, як роз'юшені півні, кусались і дряпались, як коти, ричали зі злості й теребили одно одного (М. Коцюбинський);
// рідко. Ревіти, мукати (про рогату худобу).
Дим із стріх клубками в'ється, І ричить товар (І. Франко);
В стайні ричала прикро і тривожно одна забута корова (О. Кобилянська).
2. розм. Кричати, говорити грубим, злим, дратівливим голосом.
– Ой, не пущу, не пущу ж я тебе, голубчику мій милий, соколе мій ясний!.. Нехай і мене беруть із тобою .. – Атайди [відійди]! – ричав [солдат] (Г. Хоткевич).
Словник української мови (СУМ-20)