розбухлий
РОЗБУ́ХЛИЙ, а, е.
Дієпр. акт. до розбу́хнути.
Дністер навально мчав свої води, розбухлі від карпатських дощів (З. Тулуб);
Безпорадний, лежав [Духнович] край дороги з своєю відкритою, гидко розбухлою ногою і не вірив уже співчуттю товаришів, що стовпились біля нього (О. Гончар);
Лапки різні: сірі, зелені, жовті, коричневі. Останньою потрапляє мені до рук синя, досить розбухла, перев'язана шпагатиком (В. Логвиненко);
// у знач. прикм.
У камені забивали дерев'яні бруси й поливали їх водою. Дерево вбирало вологу й розбухало. Розбухлі дерев'яні клини розривали вапняк, скеля тріскалася (з наук.-попул. літ.);
– Скільки убожества духу і самозадоволення напхано в це розбухле тіло. З яким жаром навчає він його шпигувати і доносити (М. Стельмах);
Листоноша підвівся, кивнув головою на все добре і, за багаторічною звичкою, поправивши свою розбухлу торбу, швидко подався на вулицю (О. Копиленко).
Словник української мови (СУМ-20)