розбійницький
РОЗБІ́ЙНИЦЬКИЙ, а, е.
1. Прикм. до розбі́йник 1.
На початку XIII століття на берегах Балтійського моря з'явилися розбійницькі орди Тевтонського ордена (з наук.-попул. літ.);
Мельникова донька прийшла додому і жила тепер у великій славі. Дуже її хвалили за те, що допомогла зруйнувати розбійницьке гніздо (В. Королевич);
// Власт. розбійникові; такий, як у розбійника.
Він без радості приносив птицю до похмурого, з розбійницьким виразом обличчя лісника Шкаварлиги (М. Стельмах);
Вилицювате, розбійницьке, з нахабними очима, лице його було розімліле від спеки і ліниве (Григорій Тютюнник).
2. Який характеризується розбоєм, загарбництвом.
– Ті війни [між князями] – се .. чисто розбійницькі війни (І. Франко);
З розбійницькими нападами ногайців та їхнього сюзерена кримського хана вели запеклу боротьбу запорізькі й донські козаки (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)