розгуба
РОЗГУ́БА, и, ч. і ж.
1. фам. Забудькувата людина.
Якщо ти звичками розгуба-роззява і, скупавшись, там і забуваєш біля моря щось із своєї одежі, щоб хтось за тебе підбирав, то не сподівайся, що Тоня-вожата це так тобі пропустить (О. Гончар).
2. рідко. Те саме, що розгу́бленість.
До розгуби, до знемоги думаю, блукаю... Ой, ви огненні дороги, без кінця, без краю!.. (В. Сосюра);
Рев мотора віддалявся, поволі заглухаючи. Чути було, як після першої розгуби від пострілу чи з іншої причини водій поміркованіше обирав шлях у гущавині (Іван Ле).
Словник української мови (СУМ-20)