роздолля
РОЗДО́ЛЛЯ, я, с.
1. Вільний, широкий простір; широчінь.
Думка за думкою, мрія за мрією котяться в бідній голові ціпов'язовій, як хвилі на безкрайому роздоллі моря (М. Коцюбинський);
Давні могили-кургани, розкидані серед степового роздолля, ніби тануть, переливаються м'яко, мов тиха музика (О. Гончар);
Напишу я в заповіті: Хай сховають мене в полі, Хай високий хрест поставлять, Щоб виднівсь на всім роздоллі (В. Самійленко);
Скілько [скільки] око сягало, червоніло там усе роздолля, бо саме зацвітав воронець, тонколиста півонія степу (О. Ільченко);
// Відкрите, незахищене місце; рівнина.
А по долині, по роздоллі Із степу перекотиполе Рудим ягняточком біжить (Т. Шевченко);
– Горами, горами б високими заслонитись від них, це правда, – сказав [Оленчук] роздумливо. – А то на роздоллі .. живемо (О. Гончар).
2. розм. Відсутність будь-яких обмежень у чому-небудь; повна свобода дії.
Коли кобильчина, теж, мабуть, зачувши красу і роздолля, підняла вгору голову, вишкірила зуби і заіржала, то іржання те розбилося зараз же на десять відгомонів (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)