розлука
РОЗЛУ́КА, и, ж.
1. Розставання, прощання з ким-, чим-небудь близьким, дорогим.
– Я виряджала перше свого чоловіка, а тепер із своєю дитиною розлука; та ще не знаю, чи дожду [діжду], чи побачу вже (Марко Вовчок);
Тепер біль від розлуки з рідним краєм зливався з тихим смутком спогадів (З. Тулуб).
2. Тимчасове перебування далеко від кого-, чого-небудь близького, дорогого.
По майже двомісячній розлуці я вчора був у Обринських (О. Кобилянська);
Мати хотіла, щоб цей останній вечір перед довгою розлукою її син побув з нею вдома (О. Донченко);
Він почував справді себе людиною, яка за кілька літ розлуки бачила Харків уперше (Олесь Досвітній).
3. рідко. Те саме, що розлу́чення 2.
[Публій:] В дорозі нам поклепано, що ніби твоя жона покинула господу і подалась на безвість, а що ти розлуку ніби маєш брати з нею (Леся Українка);
Перед самою війною закохався [командир батальйону], вже одружений чоловік, та так закохався, що дружина мусила дати йому розлуку (Л. Первомайський).
Словник української мови (СУМ-20)